АРХІВНІ ФАКТИ ПРО ШИШАЦЬКИХ ПАРТИЗАНІВ

Історія загону шишацьких партизанів має багато досить суперечливих тверджень. Одні пишаються їх діяльністю, інші заперечують існування загону взагалі, називаючи радянською пропагандою. Попри те, в архівних документах збереглося чимало інформації, у якій згадуються шишацькі партизани та події, у яких вони брали участь.

Провідний науковий співробітник Центрального державного архіву громадських об’єднань України Віктор Тихомиров деякий час досліджував історію псільских партизанів Полтавщини. Пропонуємо ознайомитися з уривками його нарисів, написаних на основі архівних документів.

Баранівська операція

У ніч з 4 на 5 листопада 1941 року в село Баранівку Шишацького району прибула легкова автомашина з німцями, які зупинились на ночівлю у квартирі лікаря Мартиненка. 

Село Баранівка було досить велике, близько 500 дворів, але партизанська розвідка швидко донесла до свого керівництва інформацію про нічних гостей: приїхали німецькі офіцери. 

Про те, як розвивалися події над Пслом, розповідають архівні документи.

У звіті Шишацького райкому КП(б)У про роботу партизанського загону, що діяв на території району в період нацистської окупації у 1941-1942 роках, затвердженому Полтавським обкомом КП(б)У 1945 року, говориться, що загін розпочав своє формування 27 вересня 1941 року, напередодні відходу частин Червоної армії з території Шишацького району, і закінчив оформлення 30 вересня 1941 року, коли лінія фронту вже пішла далі на схід.

Командиром загону був призначений 47-річний Дмитро Данилович Корніліч, який працював до війни головою Шишацького райвиконкому. Комісаром загону став 32-річний Купріян Йосипович Тутка, перший секретар Шишацького райкому КП(б)У. 

Дмитро Корніліч і Купріян Тутка

Назви чи інших формальних ознак, що скріпляли єдність загону у якості бойової одиниці, в архівних документах не виявлено. 

Емблемою та прапором загону став тандем Корніліч-Тутка, втім відомо, що до складу загону входило 14 осіб. Принципи підбору керівництва та формування партизанського загону були типовими для Полтавської області: вони закладалися по лінії організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У, разом з відповідним відділом обкому, райкомами та органами НКВС. Головним критерієм були номенклатурна посада і кількість років партійного стажу.

У цілому, за первісним задумом, структура загону являла собою штаб для майбутнього розгортання мережі партизанських загонів та підпільних груп на території району і складалася з умовних двійок "командир-комісар". Фактично ж, це була невелика підпільна група, сформована наспіх у надзвичайних умовах, до якої крім непохитних, перевірених у політичних битвах 1920-30-х років більшовиків, залишених на тимчасово окупованій території, увійшли представники місцевих радянських органів з адміністративними здібностями, але браком військових знань та досвіду. До загону також пристали червоноармійці із залишків розгромлених у "котлах" військових частин. Також до загону потрапила зовсім випадковий чоловік людина Петро Біленький, після війни викреслений зі списків партизанів загону.

З кінця вересня до 4 листопада 1941 року загін встиг провести кілька бойових акцій. Так, перше хрещення вогнем відбулось на подвір’ї місцевого колгоспу "Політвідділ" на околиці селища Шишаки, де спалили німецьку вантажівку з гумовими скатами. 

На території Велико-Багачанського району партизани спалили двомоторний радянський бомбардувальник, захоплений німцями. На початку листопада вбили рахівника колгоспу "Політвідділ" Бакхалевського, начебто за те, що колишній священник проводив "контрреволюційну агітацію", за іншими даними – передав німцям списки комуністів та партійно-радянського активу.

Німецьких офіцерів у Баранівці вирішили взяти живцем. Часу на обмірковування ситуації і прорахування ризиків у партизанів було замало. 

Як згадував партизан Терентій Ткаченко, уночі загін оточив будинок, де перебували німці. Але вартовий їх помітив і відкрив стрілянину. У відповідь партизани кинули у двері будинку гранату. 

У наслідок короткого бою трьох німців убили, їхні трупи викинули на вулицю, легковика розтрощили. Захопили трофеї: документи, топографічні карти, радіоприймач, зброю. Але один з німців залишився живим і, скориставшись темрявою, втік.

Партизани теж понесли втрати в нічному бою: загинув помічник комісара Григорій Андрійович Кухар, якого товариші до ранку поховали у Баранівці. Так закінчився перший акт тієї трагедії.

У радянських архівних документах зустрічаються різні дані щодо складу та кількості вбитих у ту ніч у Баранівці німців. Телеграма командира німецької 62-ї піхотної дивізії командуючому групи армій "Південь" від 9 листопада 1941 року пояснює ці питання:

"На полковника Цінца, унтер-офіцера Графа, обер-єфрейтора Шнайдера і єфрейтора Тішлера із 677 полку, що везли кур’єрську пошту в Полтаву, в Баранівці – 30 км на схід від Миргорода і 10 км на південь від Шишаків, біля р. Псьол, – в нічній тиші о 24,00 4/XI 1941 р. напали партизани.

Викрадена кур’єрська пошта. Обер-єфрейтор Шнайдер зміг врятуватись і прибув у Миргород 8/XI 1941 р. Згідно його показань полковник Цінц, унтер-офіцер Граф і єфрейтор Тішлер були вбиті.

У Шишаки і Баранівку направлені дві роти".

Через декілька днів до Баранівки прибув німецький каральний загін у кількості 250 осіб. Карателі оточили село, влаштували облаву і зігнали населення на площу. Німці допитувались у селян, де переховуються партизани. Далі у хід пішли залякування і погрози застосувати всілякі засоби для того, щоб добитися потрібних відомостей, але люди мовчали. 

Тоді, "відповідно до наказу", карателі вчинили розправу над жителями села: розстріляли 11 чоловіків, серед них 14-літнього підлітка, які безпосередньої участі у партизанському русі не приймали. Крім того, розстріляли матір партизана Федора Мороза. 

Німці пограбували домівки селян, майно колгоспу, забрали худобу, птицю і підпалили село. З 500 дворів згоріли 470.

Баранівка стала першим селом, спаленим нацистами на окупованих землях СРСР. Вже на другий день, 12 листопада 1941 року, у сусідньому Миргородському районі карателі спалили інше село – Велику Обухівку. 

Незабаром для боротьби з партизанами у Шишацький район прибули ще два загони карателів. У селищі Шишаки німці розстріляли 8 чоловік і спалили 3 хати, у селі Яреськи розстріляли 6 чоловік і спалили 2 хати, у селі Мала Бузовка повісили 11 чоловік і 7 розстріляли.

Базування у Ковалівці

Після операції у Баранівці загін Корніліча-Тутки перебазувався у село Ковалівку, в будинок Івана Хомича Семеренка. Звідти Тутка, Біленький, Іванов і Фіріфонов пішли у розвідку до Шишаків, де на той момент оперували німці. Партизани планували повернутися у Ковалівку 12-13 листопада. 

Але група Тутки із розвідки не повернулась. Ті, хто залишився, поміркувавши, прийняли рішення 15 листопада розійтись у підпілля. Корніліч, Куш і Скребитько направились у село Климове, Мороз і Коберда – до села Куйбишеве; Сукач і Зуб – на хутір Шевченка; 

Ткаченко захворів і залишився тимчасово у сестри в Ковалівці. Домовились зібратися у 20-х числах листопада у школі Мало-Бузівської сільради. У цьому сенсі підпільники завжди мали перевагу перед класичними партизанами, які воювали на відкритій місцевості.

Важке життя у підпіллі було не всім під силу, позначилися й помилки допущені при формуванні загону. Коли у ніч на 20 листопада Ткаченко зустрівся у лісі на старій базі партизанів з Туткою, той пояснив, що через суцільні облави на партизанів по селах району він та його група не мали можливості прибути вчасно на базу в Ковалівку, а коли група перебувала у Шишаках, червоноармієць Микола Іванов кинув гвинтівку і пішов невідомо куди. 

Під час розмови Тутка також висловив припущення, що Петро Біленький може здатися німцям, оскільки його родич Тимченко пішов на службу старостою райуправи і що зустрічей з ним слід уникати. 

Ткаченко поставив Тутку до відома щодо місця збору загону і вони розійшлися у пошуках товаришів. Як пояснював пізніше у своїх свідченнях Ткаченко, 21-22 листопада 1941 р. він приходив на умовлене місце зустрічі, але там нікого не було.

Купріян Тутка стосовно Біленького виявився правий: той пішов на службу до німців помічником начальника Шишацької районної поліції, видав місця партизанських явок, продовольчі та збройні бази, людей, які допомагали партизанам, і, таким чином, поставив під загрозу подальше існування загону. Почались арешти, допити і катування людей, пов’язаних із партизанським рухом. 

Тоді розстріляли розвідницю Євдокію Бородай, домашню робітницю Корніліча Ганну Барабаш. Піддали тортурам Любов Чумаченко, Парасковію Чуб та інших помічників партизанів.

Зокрема, через Євдокію Іванівну Бородай загін Корнилича-Тутка був пов’язаний із підпільною комсомольською організацією села Великий Перевіз Шишацького району. 

Як зазначено у постанові бюро Полтавського обкому КП(б)У від 24 серпня 1962 року, комсомольці виконували окремі доручення партизан, розповсюджували листівки серед населення, допомагали забезпечувати продуктами харчування партизанів, проводили роботу серед молоді, агітуючи втечу при вивезенні до Німеччини. А колишній завідуючий клубом села Олексій Якович Федько у час Жовтневих свят 1941 року закріпив Червоний прапор над приміщенням німецької управи.

28 листопада 1941 року командир німецької дивізії у зверненні до населення окупованої Полтавщини повідомляв:

"Селяни України! Останніми днями німецьке військо знищило багато банд, учасники яких були розстріляні, а керівники повішені. Виявилося, що бандити одержують допомогу з боку населення. 

Внаслідок цього з 10 по 14 листопада 1941 року з нашої сторони вжиті такі заходи:

1. Село Баранівку спалено;

2. Село Обухівку спалено, а населення розстріляно;

3. Численні посередники розстріляні в різних селах.

Чи хочете ви зізнати тієї ж долі? Хто має зносини з бандитами, дає їм притулок, постачає їм їстівні припаси, будь-яким способом їм допомагає або замовчує, де вони переховуються, той карається смертю. Крім того, він втягує в нещастя свою сім’ю та все село.

Зважаючи на те, кожен, хто любить свою сім’ю і хоче спокійно працювати на своїй землі, повинен негайно повідомляти найближчій військовій частині або поліції про те, де саме знаходяться бандити.

На Україні боротьба закінчена. Хто воює дальше, той бандит. Повідомлення, внаслідок яких можна захопити керівників банд та комісарів, будуть винагороджені грішми в розмірі до 10 000 крб".

Зима 1941-1942 років

У грудні 1941 року староста Шишацької сільської управи Бибик, від імені німецької влади, оголосив жителям села про нагороду – 10 тисяч карбованців і землю тому, хто доставить у поліцію живим чи мертвим Купріяна Тутку. 

Втім, на той час Тутка вже отримав від довіреної особи перепустку німецької комендатури села Хрещатик Канівського району Київської області, заповнену на ім’я Гапона Кирила Марковича, і був недосяжний для Шишацької поліції. 

3-го лютого 1942 року у Харківській області він перейшов лінію фронту і відразу був направлений у місто Воронеж, у розпорядження 4-го відділення НКВС при Військовій раді Південно-Західного фронту. У листі до своєї дружини Серафими Трохимівни, евакуйованої з двома дітьми та батьками на Алтай, Купріян Тутка повідомляв, що до квітня 1942 року перебуватиме у Воронежі, після чого знов піде на захід.

Останні дні існування Шишацького партизанського загону пройшли в умовах, коли на партизанів влаштували справжнє полювання. Населення у своїй більшості трималося осторонь, а загін перебував у стані дезорганізації. 

До січня 1942 року тяжко хворий на сухоту та поранений у ногу Корніліч, Куш, Скребитько, Мороз і Коберда переховувались у землянці у лісі за Пслом, поблизу села Куйбишеве (колишнє - Портянка, нині – Покровське), харчуючись соняхами та горохом, що знаходили під снігом на неприбраних колгоспних полях. 

А коли Куш і Скребитько прийшли у Куйбишеве за харчами, то їх вислідила поліція, яка на чолі з Біленьким зробила облаву по лісах. Корнілічу, Кушу і Скребитько довелось покинути землянку, а документи партизанів були захоплені поліцаями.

Андрій Коберда з обмороженими ногами та руками приповз додому до матері, звідки його видав старості села брат Володимир Коберда, колишній член ВКП(б). Поліцаї відправили Андрія у Шишаки, де його розстріляли.

У січні 1942 року Корніліч, Куш і Скребитько ховалися на хуторі Христівка у підвалі та на горищі нежилих приміщень, а потім перейшли в скирту соломи у кілометрі від хутора. Ризикуючи життям, харчами партизанів забезпечували Тетяна Бельмас та Пелагія Литвиненко. 

Ганна Скребитько у березні направилась до Полтави для встановлення зв’язку із підпільним обкомом КП(б)У і назад не повернулась.

Незабаром після уходу Скребитько, залишившись самотнім, у скирті соломи помер Дмитро Корніліч. Його тіло знайшли селяни навесні 1942 року.

Шишаки

Весна 1942 року

У кінці травня 1942 року Купріян Тутка знову з’явився на території Шишацького району. Секретар райкому звик бувати на очах, серед людей, а тут – поруч із нишпорками української допоміжної поліції для конспірації. 

У перших числах червня 1942 року, під час обідньої перерви у 2-й бригаді колгоспу імені Фурманова Шишацької сільради, він вийшов із лісу і попросив у колгоспниць поїсти. Жінки дали йому хліба. Тутка подякував їм і, нехтуючи конспірацією, промовив: "Товариші, ви чуєте канонаду. Це наша Червона армія громить ворога. Скоро, скоро ми будемо тут. Я тільки що звідти, мене направили сюди для зв’язку із партизанами, направили повідомити вас, що скоро ми прийдемо і вже назавжди. Політь пшеницю, прибирати будемо ми". Після чого знов пішов до лісу. У ці дні Тутку також бачили в Куйбишеві, Баранівці і Шишаках.

12 червня 1942 року районна поліція на Купріяна Тутку влаштовала облаву. Лісів на Полтавщині було небагато, вкритися важко. У лісі на території Куйбишевської сільради його оточили, Тутка довго відбивався, відмовився здаватись і останнім патроном застрелився.

Шишаки

Баранівська операція була єдиною значною перемогою шишацьких партизанів у 1941-1942 роках. У подібних ситуаціях радянські партизани часто вимушені були діяти жорстоко, не рахуючись з масштабами негативних наслідків. Нацистська окупаційна система у відповідь зрекла багатьох їхніх земляків, а також самих партизанів, на фізичні страждання, голод та смерть. Такою виявилась плата за супротив злу, за акт повстання проти жорстокого і ненавистного ворога. 

Купріян Тутка у своєму останньому посилі до шишацьких колгоспниць запевняв, що "скоро ми прийдемо і вже назавжди", а зрадники поліцаї будуть справедливо покарані. Так і сталося. Два товариші – Дмитро Данилович Корніліч і Купріян Йосипович Тутка постали складовими персоніфікованого символу нескореного партизанського руху на Шишаччині – у меморіалах, топонімах і пам’яті земляків.

16-21 серпня 1943 року на територію Шишацького району з літаків, окремими групами на парашутах, скинули десант, а також вантаж зі зброєю. 31 серпня 1943 року групи об’єднались у лісі на захід від Баранівки, у наявності налічувалось 75 чоловік. Це був партизанський загін імені Котовського, який з перших днів свого існування розпочав проводити посилену розвідку і паралізацію комунікацій противника. але то вже починалася вже інша історія...

Шишаччина у Telegram

Повідомити новину: zmi.shyshaky@gmail.com

Написати нам у Facebook